40 днів тому відійшов до вічності о. Микола Крецул. Слово о. Василя Іванюка

17 Вересня 2022

Сьогодні сповнилося 40 днів з того моменту, як відійшов по вічну нагороду до Небесного Отця протоієрей Микола Крецул, багатолітній настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці у селі Верхньокам'янському Донецької області.

Отець Василь Іванюк, настоятель парафії святого пророка Іллі у місті Краматорську, друг та співпрацівник отця Миколи, написав слово-роздум в пам'ять про новопереставленого протоїєрея.

В пам’ять про отця Миколу Крецула на 40-й день після його смерті

 

40 днів спогадів, 40 днів роздумів та 40 днів, як я, особисто, втратив приятеля, вірного друга, священика, настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці села Верхньокам’янсього Бахмутського району Донецької області отця Миколу Крецула. Втратив людину, з якою 55 років свого життя провів разом, за виключенням служби в армії чи навчання в учбових закладах в юності.

Ми народилися з отцем по-сусідству, наше дитинство пройшло пліч-о-пліч, не зважаючи на те, що він був старшим на 2 роки. Ми проводили весь час разом, дітей в наших сім’ях було багато і ми усі були дружніми.

Найближче з отцем мене звело служіння на Донеччині, де з 15 березня 1992 року, і до дня його смерті, ми були разом. Бо саме 15 березня ми вдвох приїхали до села Званівка, тоді ще Артемівського району. Завжди з отцем поряд і завжди трохи позаду від нього, бо отець Микола – це був той священик, який проводив титанічну роботу на сході.

Протягом тижнів ми перебували на  місіях то в Приазов’ї, то в Олександрівському районі, то Горлівка, Донецьк, Макіївка. Ну і,  безперечно, три парафії, які стали першими на Донеччині - це Верхньокам'янське, Званівка і Роздолівка.

Я жив разом з ним в одному домі, ми разом харчувалися, разом були всюди, на всіх службах, на всіх роботах з дітьми, молоддю. В той час я був ще студентом і мені було дуже корисно брати досвід у служінні на сході.

Відразу пригадую, як було важко. Тому що в той час (90-ті роки) не було власного транспорту і нам доводилось часто добиратись до парафій попутним транспортом або й пішки. Але пунктуальність, яка була дуже важливою для отця Миколи, вражала. Які б не були обставини, він завжди пам’ятав де, коли і кому він пообіцяв надати духовну опіку (прийти похрестити, повінчати чи відслужити Службу Божу). 

Коли ми заходили на місії у якісь села, де жили переселенці греко-католики, то я зазвичай йшов попереду, готував людей, катехизував, а отець вже позаду йшов і виконував усю душпастирську роботу: хрестив, хати освячував, сповідав і тому подібне. Жодної Тайни отець Микола не провів без катехизації, все було, як має бути. 

Всю необхідну літературу для новостворених парафій, а саме: сотні книг Святого Письма, катехизмів, молитовників, релігійної літератури, ікон, ми все перевозили зі Львова потягом. Нам доводилось носити їх на великі відстані, тому ми працювали у ритмі естафети, поки один несе до зупинки, інший несе до потягу, а потім знову вертається до зупинки, щоб забрати те, що інший приніс з Храму до зупинки. Ми завжди вимучувались, але то була приємна втома, бо вона була для благого діла. Не пам’ятаю жодної поїздки, коли б ми не мали стільки роботи.

Отець Микола ще дуже вражав тим, як він пильнував за своєю душею. При кожній можливості сповідався, а молитва була його постійним супутником. Всю свою любов до чеснотливого він прививав своїм парафіянам. І не дивно, що в нього, навіть, в будній день було 60-80 людей до Святого Причастя. Постійно діяла катехитична школа при Храмі, в якій були задіяні практично всі діти його парафії.

Коли я вже пішов на служіння на північний захід Донецької області, наші шляхи трохи розірвались, але ми все одно підтримували зв'язок і приїжджали на сповідь один до одного, долаючи шлях у 120 км.

Ми були побратимами не лише по житті, а й по вірі, по Церкві. Відверто скажу, я маю кого наслідувати і безперечно вірю в те, що ці його роки служіння на Донеччині вказують на його праведність і святість життя.

Сумую…Пам’ятаю…Молюся…

отець Василь Іванюк